Вона часто ходить до моря. Просто подивитися кілька хвилин. Й помовчати. Бо такі миті, здається їй, — це можливість виплакатись і згадати моменти, коли було й радісно, й сумно… Коли лунав дзвінок у двері одеської квартири й перед очима поставав він — кохання всього її життя. Сильно зморений, у військовій формі, приїжджав лише на кілька днів, щоб «набутися» разом. Та не «набулись»…
Під час нашої розмови Олена заспокоює та притискає до грудей 11-місячного Тимофія, який мов дві краплі води схожий на свого тата-героя. Батька, якого це немовля, коли виросте, пам’ятатиме лише зі світлин, де вони були такими щасливими, та за розповідями рідних. Життя 32-річного капітана поліції Івана Шевченка обірвалося наприкінці серпня в бою на Бахмутському напрямку. Герой з позивним «Коп» до останнього прикривав відхід побратимів, проте отримав важкі поранення й під час евакуації його серце зупинилось.
Кожен спогад Олени про чоловіка — це наче стати на міну, проте ти мусиш піднятись та йти далі. Заради нього. Заради сина.
«Коханий виріс у звичайній сільській родині, опікувався меншою сестрою Альоною. Тато має першу групу інвалідності через зір. Із сестрою вони були надзвичайно близькими та весь час проводили разом, — розповідає «ФАКТАМ» дружина воїна Олена Шевченко. – Ще з дитинства в Івана проявлялись лідерські якості, він мав багато друзів й завжди був у центрі уваги через свої жарти. Мені здається, що такого точно не можна було не помітити. Ваня обожнював мисливство та риболовлю. Строкову службу пройшов у десантних військах. Опісля вступив до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, спеціальність — психологія та соціальна робота. Але ні дня не працював за професією. Він бачив себе у структурі МВС. Важко сказати, що саме стало вирішальним фактором. Можливо, дядько Івана, який теж був правоохоронцем та авторитетом для племінника. Та й чоловіку подобалось працювати з людьми, бути їм корисним. У червні 2014 року Іван вступив до лав батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «ШТОРМ». До 2018 року їздив у відрядження у зону бойових дій. Його там цінували побратими та командування.
За відмінну службу коханий за життя отримав десятки подяк, медалі, серед яких дуже цінними були «За оборону Маріуполя», «За сприяння Збройним Силам України», нагрудний знак 2-го ступеня «Козацький хрест»… Коли Іван повернувся з АТО, працював інспектором на Одещині. У 2020 році він знову їздив на ротації на схід. Останнє місце роботи Івана — Маньківський відділ поліції, він служив дільничним офіцером”.
З усмішкою Олена пригадує їхнє знайомство. Вона працювала медсестрою у лікарні разом із мамою Івана. Тоді у розпалі була к0р0авірyсна lнфекція.
«Жінка ще раніше пропонувала мені познайомити зі своїм сином. Мовляв, він точно мені сподобається. Та я тоді пожартувала, що „сильно старий“ для мене, бо я 1995-го року народження, а він — 1991-го. Але доля непередбачувана, — додає Олена. — І одного разу мати Івана на роботі попросила мене вийти у двір, щоби я йому якісь там ключі передала. Не скажу, що то було кохання з першого погляду, та я й не оцінювала молодого чоловіка. Віддала та й пішла собі. Але Іван взяв мій номер телефону. Невдовзі запросив випити кави. Ось тоді й відкрився мені… Його розмови, спільне бачення майбутнього підкорили душу. Ми почали частіше бачитись. Кожне побачення було особливими, трепетним. Через пів року Іван освідчився. Ми розписалися 16 жовтня 2021 року, в мій день народження. Іван мріяв після служби в поліції зайнятись обробкою землі, бо йому це подобалось».
Та всі плани молодої родини перекреслила велика вlйна. Водночас в перші її місяці Олена дізналася, що чекає на дитину. Подружжя ні на мить не сумнівалось, що має залишатись в Україні та народжувати Олена буде тут.
